Про “вторинність” деяких творів

Пост, навіяний одним з попередніх. Хочеться поговорити про таке відоме явище, як запозичення, а іноді й відвертий плагіат письменниками, музикантами тощо – переважно, радянськими/пострадянськими – творів західних авторів.
Мовляв, творіння цих “плагіаторів” глибоко вторинні, і ми могли їх читати/слухати, тільки поки через “залізну завісу” не знали оригіналів.

Справедливо чи ні? Викладу свою думку.

Так, запозичувати чуже без посилання – щонайменше неетично. Чужа музика+свій текст – це кавер-версія, а не власна пісня. Щоправда, якби за часів СРСР музиканти зізналися, що грають “буржуазну” музику, її б заборонили, так що “привласнювали” часто вимушено. Але що це міняє для нас, слухачів, особливо після того, як ми нарешті почули оригінали?

Скажу за себе. Для мене текст – невід’ємна частина пісні. Якщо він незрозумілою мені мовою або неякісний – скоріше за все, більше одного разу я пісню не слухатиму.

І от, припустимо, слухаю я західний “оригінал”. Іншомовний текст, хвала Інтернету, зараз можна не ловити на слух, а загуглити і прочитати очима, за потреби перекласти онлайн. І що ж у тому тексті? “Моя солодка дівчинко, як мені бракує твого кохання”. І все. Тисячі пісень з майже однаковим змістом і дуже подібними текстами.

Мовою ж, зрозумілою мені з дитинства, я з великою долею ймовірності отримаю якісний соціальний текст, з якоюсь, можливо, навіть близькою мені філософією, з тонким стьобом з влади і навколишньої дійсності, з підняттям якихось проблем, з ноткою абсурду, якщо це рок-музика… Зовсім інший твір, одним словом. І навіть маючи повноцінний вибір між оригіналом і кавером, я однозначно слухатиму кавер.

Якщо ж ідеться, наприклад, про роман – так, його сюжет може бути безсовісно “запозичений”. Але дія зате відбуватиметься в рідному, зрозумілому мені просторі, серед реалій звичного мені життя, які викликають впізнавання й співчуття (а іноді й відторгнення – не без цього) – а не в країні, де я ніколи не була, а якщо й поїду туди – то на кілька днів туристом, тобто, все одно до пуття тамтешнє життя не знатиму.

Так що я обома руками за “вторинність”. З єдиним доповненням: коли щось запозичив – не соромся зізнаватися в цьому, і за можливості отримуй дозвіл на використання.

P.S. До речі, про авторське право. Сама я, звісно, дотримуюсь усіх пов’язаних з ним правил. От, наприклад, в мене скоро виходить документальна книга, у ній будуть графічні малюнки, які я зробила сама. Але один чи два тих малюнки зроблені на базі фотографій, автором яких я не є, і я спитала в автора світлин дозвіл на те, щоб включити свої малюнки за цими фото до книги.

Але іноді, якщо аж занадто шанувати авторське право, то нічого не можна зробити! От, приміром, в юності мені подобалась творчість однієї російської рок-бардеси, не дуже відомої. Я зробила український переклад тексту її пісні, і порівняно нещодавно запропонувала одній знайомій, яка має хороший голос і вміє грати на гітарі, виконати й записати цю пісню українською. Звісно, некомерційно – просто для відеоролика в ЮТубі. Звичайно, в тому відео ми б указали: “Автор пісні така-то, автор українського перекладу така-то, виконує така-то”. Але потенційна виконавиця відмовилась співати цю пісню без дозволу авторки. А та рок-бардеса зникла з публічного простору вже років 20 як, я не знаю, чи жива вона зараз і чим займається. До того ж, велика ймовірність, що навіть якби я зв’язалася з нею і попросила дозвіл, вона б нам відмовила, бо вона росіянка, а ми українки, ще й фронтовички. Так от, на мою думку, в некомерційному виконанні чужої пісні (з обов”язковим зазначенням авторства) нічого поганого немає. Але розумію, що не всі погодяться.