Як хом’яки з пацюками навчили мене не реагувати на тролів

Сьогодні мене вчергове спитали, як примудряюся не дратуватися й не злитися, коли «в Інтернеті знову хтось неправий» (с), і особливо – коли хтось активно неправий у мій бік. Чому від мене відстрибують усі наїзди, тролінг, хейтинг – настільки, що навіть не баню їхніх авторів.

Що ж, розповім. Обережно, багато літер!

Ця історія почалася не в Інтернеті. Інтернету тоді ще не було. Тобто, щось десь уже з’являлося, але не в нас. Надворі були голодні 90-і, мені було 17, я вчилася на першому курсі і мріяла спробувати колись шоколадні батончики, які безперервно показували в рекламі і на які в моєї родини, звичайно ж, не було грошей.

Тварин я любила завжди. І завжди намагалася тримати їх парами, розмножувати, дбати про приплід… Собаку чи кішку мені не дозволяла мама, тож жило в мене подружжя хом’ячків. І підросли в них шестеро дитинчат. Чотирьох я роздала по знайомих, а двоє лишилися, і я вирішила піти на кінцеву 18-го, де завжди стояли в ті роки дрібні вуличні продавчині, і спробувати продати малих за якусь символічну ціну.

Так і зробила.

Дрібні продавчині, вочевидь, приплачували ментам. А мені, «новенькій», не вдалося постояти там і п’ятьох хвилин – забрали в міліцію. Стрес і переляк для домашньої дитини самі розумієте який.

Привели мене до відділку. Питають документи. Які, ясна річ, лишилися вдома.
– Дзвони батькам, хай принесуть документи.
– Батьки на роботі, вдома лише бабуся, їй 82 роки, я не можу їй подзвонити і сказати, що попала в міліцію. Я живу тут поруч, три хвилини пішки. Може, відрядите зі мною міліціонера і я сама принесу документи?
– Не положено.
І саджають мене до обізянника, разом із якимсь сильно п’яним смердючим безхатьком. Я сиджу на лавці, він весь час на мене падає, менти дивляться у віконечко і ржуть.

Минає кілька годин.

– Мої батьки вже мають бути вдома, дозвольте мені подзвонити.
– Ти нам вже не потрібна, забирайся звідси разом зі своїми хом’яками. Іди он із ним, він виведе тебе на вулицю.

Мене й безхатька випускають з обізянника і передають якомусь менту в цивільному. Він виводить нас на вулицю, безхатькові дає копняка, «а тебе, каже, я ще не відпускав, йди за мною».
На вулиці вже темно, я перелякана вусмерть, але йду. Бо які варіанти? Кинутись навтьоки? Так дожене ж, ще й опір пришиють.

Завів він мене до якогось темного порожнього офісу на першому поверсі, замкнув зсередини двері і почав мене хапати. Я верещала й відбивалася так, що він злякався не менше за мене.

– Та заспокойся ти, дурна. Я б тобі нічого не зробив. Я тебе… перевіряв.
Я мовчу, мене трусить.

Далі він відібрав у мене обох хом’ячків – як зараз пам’ятаю, «для зоологічного гуртка на вулиці Паньківській» (насправді для своїх дітей) – і відпустив. Батьки вдома вже були перелякані і починали мене шукати.

**************
Минуло скількись там часу, підріс новий приплід. Цього разу я вирішила зробити все за законом – поїхала на пташиний ринок, заплатила в касу за місце, стала там, де продаються дрібні гризуни, і продаю собі – за тією ж ціною, що й інші.

А чужим-то, «з вулиці», дорога закрита!

Підходить до мене скандальна така торговка:
– А ну відійди подалі, ти затуляєш мій товар.
Я добре бачила, що нічого не затуляю, але трохи відійшла.
– А ну, ще відійди. Он туди відійди, за тією залізною будкою стій.
– Якщо я там стану, ніхто не побачить мій товар.
– А мені пох. Стій там.
– Я заплатила за місце, і я тут на таких самих правах, як і ви. Будь ласка, не заважайте мені.

Далі я десь півгодини стою й намагаюся не звертати на неї уваги, спілкуючись лише з потенційними покупцями. Вона чіпляється до мене, каже щось образливе, періодично шарпає за одяг. Я не реагую. І раптом:

– А щоб твоя мати від раку здохла!

А в мене тоді хворіла мама, була підозра на онкологію… Ну, я й не стрималась. І вдарила її в обличчя.

А торговкам того й треба було. Миттєво покликали «охорону» – здорового чувака в спортивних штанях. Він схопив мене за шкирку і виволік за межі ринку. Погрожував, що наступного разу покалічить.

************************
І тут мене зачепило по-справжньому. До цього я не намагалася заробляти на хом’ячках – лише прилаштувати їх у добрі руки. А тут подумала: якого біса? Я тих хом’яків не вкрала, а сама виростила. Чому ж я не можу їх продати, чому на мене при цьому всі полюють, ніби я злочинниця??

І вирішила тоді, що неодмінно продаватиму хом’яків. І зароблятиму на цьому.

Була в мене сокурсниця, заміжня за дільничним міліціонером. Вона мала маленьку дитину, через неї часто пропускала лекції, і я допомагала їй з навчанням. Настав час приятельки допомогти мені. Її чоловік привів мене на «стометрівку» перед Троєщинським ринком, представив усім, хто там торгував – сказав, що я «від нього» і щоб мене ніхто не кривдив. Так почалася моя ринкова «епопея».

Я стала професіоналом. Одна з кімнат у моїй квартирі була відведена під «хомоцентр». У ній трьома рядами в три поверхи стояли акваріуми з хом’ячками і пацючками. Зерно для тварин купляла в області, возила електричкою, у возику, кормові кабачки вирощувались у нас на дачі.

Торгувала в суботу й неділю, і заробляла – приблизно в десять-дванадцять разів більше за свою підвищену стипендію відмінниці. Якщо, бувало, чіплявся із залицяннями хтось сторонній, я брехала, що в мене чоловік мент. Це діяло. Рекетири та інші неприємні хлопці до мене навіть не наближалися. Щоправда, приятельчин чоловік не міг захистити мене від централізованих міліцейських облав. Відбувалися вони нечасто, але з вражаючим розмахом: «стометрівку» без попередження з двох боків перегороджували двома ментовськими автобусами, звідти вистрибували дві групи силовиків і бігли назустріч одна одній, хапаючи нещасних торговок. Мене не схопили жодного разу, бо я, почувши небезпеку, просто нахилялася, брала за ручки розстібнуту дорожню сумку, «товар» в пластикових пляшках провалювався всередину, я закидала сумку на плече і спокійно йшла «з ринку». Менти так жодного разу й не побачили в мені свого «клієнта».

На зароблені тоді гроші, половину з яких віддавала матері на хазяйство, я купила собі найперший свій фотоапарат і оплатила курси англійської, а за кілька років ще й німецької мови. «Зав’язала» з торгівлею тоді, коли наблизився захист диплома – несолідно вже було без п’яти хвилин спеціалістові на ринку стовбичити.

************************
Так ось, коли я щовихідних стояла на ринку, в популярній в ті роки «жовтій» газеті вийшла стаття про пацюків-самців, спеціально навчених займатися з жінками сексом (вочевидь, від початку й до кінця вигадка). І протягом кількох днів після цього кожен третій чоловік, що проходив повз мене, питав, чи навчені мої пацючки робити те-то й те-то. І кожен видавався собі таким оригінальним, таким дотепним…

А мене тоді примусити почервоніти було раз плюнути. Тому перші троє ід*отів сильно мене засоромили.

Але газета була дуже популярною, а людей на ринку багато. Тож після непристойності, повтореної вчетверте, вп’яте чи всоте, я перестала на неї реагувати. Припинила червоніти й бадьоро відповідала, що мої тваринки навчені відкусювати язики капосникам. Мабуть, відтоді я дуже рідко червонію, й на капосників мені начхати.

#історії_з_різних_життів