Про американців на СіБрізі

Вітаю наших американських союзників з Днем незалежності їхньої держави!
І розповім принагідно про веселий випадок, що трапився зі мною рівно три роки тому, 4 липня 2019 року, під Одесою, коли я служила у морській піхоті і брала участь у міжнародних навчаннях “СіБріз”.

Були там з нами, ясна річ, американці. Їхня підготовка різниться з нашою. Там з особовим складом займаються сержанти згідно якогось свого плану. Виводять сержанти свої відділення, і починається – всі роблять щось різне – в одних фізо, в інших робота з картами, в третіх ще щось…
Рядові солдати з командування бачать тільки своїх сержантів і підпорядковуються їм беззастережно. Під час навчань сержант для рядового – цар і бог, але у час відпочинку між ними можуть бути рівні, товариські стосунки. А між рядовим і офіцером – взагалі прірва, вони там не спілкуються так запросто між собою, як у нас.

Наші хлопці мінялися з американцями за принципом “все на все” – формою, аксесуарами, шевронами, мультитулами… Це називалося «чейндж». Вечорами біля наметів стояв страшенний гармидер, усі виносили «товар», дуже шанували тих, хто володіє англійською – вони допомагали поторгуватися й пояснити, що треба. Командири лаялись, але перешкодити «чейнджу» не в змозі були і зрештою забивали на нього. Азартним американцям дуже подобалось усе наше, за один наш сухпай давали три їхні, за фліску взагалі були готові віддати будь-що. Веселі, балакучі, мене, щоправда, трохи цуралися – ми там ходили у футболках, без знаків розрізнення, але хтось із наших їм сказав, що я офіцер 🙂 Один, побачивши, що я присутня при «чейнджі», обережно запитав, чи дозволяю я своїм підлеглим міняти речі 🙂

За кілька днів, коли “чейндж” закінчувався, бо не було вже чим мінятися, я раптом спохопилася, що хочу на сувенір американський кашкет “ейт-пойнт” у марпаті, попиталась за нього, але ні в кого з союзників вже не було. А наступного дня підбігає до мене малого зросту, мініатюрний такий темношкірий солдатик:
– Ви хотіли “ейт-пойнт”? – знімає з голови й віддає мені, взамін нічого не хоче брати. І повертається до своїх, які після занять відпочивають у затінку. Вони йому кажуть, що він дурний, віддав за так, а мав би мінятись.
– Ні, – каже, – я її поважаю, вона багато росіян убила! – і це таким тоном, ніби ті росіяни щодня йому і його близьким загрожують.
Кашкет той є в мене й досі. Носити його я, звісно, не можу, там дуже маленький розмір, як на дитину.

Тепер, власне, історія. Під День незалежності США навчання якраз завершувались, американці святкували й розслабились, пили літрами пиво, але поводились, за малими винятками, пристойно. А зі мною на СіБрізі була моя Бусіна-Бусоль, на той момент двомісячна, триколірна, пухнаста і красива, як янголя. Збираюся ввечері лягати у своєму наметі і чую, як підпилі союзники гомонять із нашими, намагаються виміняти Бусоліньку на якийсь свій крутий мультитул.

Ох, і злякалась же я! Взяти на корабель кошеня їм би ніхто, ясна річ, не дозволив, а от завезти її кудись в Одеський порт і там покинути могли запросто.

Я вийшла з намету. Сказала суворим тоном: “This is private property!” і забрала Буську до себе.
Як не дивно, на союзників це не вплинуло. Почали з’ясовувати, чи є на кішку документи і якийсь permission. Наші їм пояснили, що це підібране кошеня без документів і дозволів. Союзники розсудили, що в такому разі це не private property, і продовжили торги.

Моїм сусідом по намету був Ідеальний Сержант. Впевнений у собі, з типовим сержантським голосом і манерами, які ніколи не виробляться в мені, навіть якщо колись дослужуся до генерала.

– Ти розумієш англійську, чуєш, що вони кажуть? – запитала я.
– Ні, – відповів сержант.
– Вони хочуть вкрасти мою Буську! Що робити?
– Оце і вся проблема? Зараз…

А далі відбувається те, що я ніколи не забуду. Сержант неквапно виходить з намету і сержантським своїм голосом гиркає, ніби англійською, але зі стовідсотково нашою вимовою, дослівно:

– Зис із офісерс кет! Офісер вонт сліп! Гоу фак евей!

І за десять секунд біля намету жодного союзника! Хвала справжнім сержантам. Хвала американській дисципліні. З кожним треба розмовляти зрозумілою йому мовою, і не завжди це англійська.