Про ППО раніше і зараз

Році в 2016-му до Вольфа на «нулі» підійшов молодий солдат. Вольф був у крутій екіпіровці і з пістолетом, тому солдат прийняв його за якесь високе начальство. І почав скаржитись на свого командира, який не підписує йому переміщення. Не відпускає і все тут.

– А куди ти хочеш перевестися? – спитав Вольф.
– У ППО…

Тоді Вольф ледве стримався, щоб не натовкти йому пику. Бо станом на 2016-й бажання перевестися до ППО трактувалося однозначно – як спроба дезертирства з «нуля», де весь час бракувало бійців, в абсолютно безпечний, завідомо невоюючий підрозділ із завжди заповненою штаткою.

Не воювали. Але судячи з нинішних результатів – вчилися.
Ця війна перемінила все, все поставила догори дригом. ППОшники зараз – мабуть, найперші, кому зранку, ввечері і під час тривог дякують цивільні.

Мої батьки не залишали Київ і не планують, навіть якщо буде дуже скрутно, бо через вік і хвороби вже не мобільні. І мама каже: «Я щодня дякую тим, хто мене захистив і захищає. Хто не дає розбомбити мій дім».