Про ненасильство і безконфліктність (коли вони доречні)

Прочитала у когось цікаву притчу.
Господар прив’язав коня і пішов по своїх справах.
Прийшов диявол і відв’язав коня.
Кінь забрів на територію сусіда-фермера і почав псувати його врожай.
Фермер розлютився і убив коня.
Господар коня розлютився і убив фермера.
Дружина фермера з помсти вбила господаря коня.
Син господаря коня убив дружину фермера. І т.д. Скінчилося тим, що хати обох родин спорожніли, прийшли сусіди, розграбували їх і спалили.
І коли диявола спитали, навіщо він накоїв стільки зла, диявол відповів, що він нікого не вбивав, просто пожалів тварину і відпустив її на свободу.
Мораль цієї притчі – що завжди має зберігатися Порядок, без нього – зло. Простіше кажучи – коні мають бути прив’язані.

Сиджу і думаю, що не так все просто. Бо є така штука, як людський фактор, непередбачувані обставини тощо – коротше, скільки не прагни закону й порядку, а умовний кінь рано чи пізно опиниться на свободі і почне псувати твої посіви. І от далі все залежить від тебе. Якби фермер, побачивши заподіяну шкоду, просто вигнав коня зі свого поля (а якщо шкода дуже велика, упіймав би коня, прив’язав біля себе і зажадав від господаря компенсацій), не загинула б купа людей.

Не можна, піддавшись емоціям, робити непоправне. Іноді навіть ціною “хай моє пропадає”.
Коли мені разово заподіюють шкоду, я найчастіше обираю не конфліктувати, щоб “не множити кількість сутностей”. Не вдаюся до погроз і насильства, не звертаюся до суду. Мій час, мої нерви – дорожчі за пошуки примарної справедливості. Змінусували втрачене, зробили висновки, вжили заходів (наприклад, обнесли свій город міцним парканом, щоб наступні коні не забрідали), і рухаємось далі.

Щоправда, це правило діє лише за однієї умови – якщо в тебе є можливість поставити в історії крапку. Якщо кінь опинився на твоєму полі без злого умислу його власника. Або якщо стрінутий тобою негідник – хам, кривдник, шахрай – випадкова людина, яку ти більше, скоріше за все, не побачиш. У постійних колективах це правило не працює, там доводиться давати відсіч, інакше сядуть на голову. Стопчуть, як любить казати мій тато.

І коли, наприклад, маєш сусіда, який свідомо випасає коней на твоєму городі, а коли ти поставив огорожу, він її поваляв – тоді доводиться битись не на життя, а на смерть.

Можливо, в цьому принципі й полягає межа між виправданим і невиправданим конфліктом, ширше – між добром і злом.