Про сприйняття віку

Історія давня, але правдива.
Про Інну Вікторівну всі казали, що роки над нею не владні. Та їй і за паспортом було ще не дуже багато – десь біля сорока семи.
Вона була справді гарною жінкою. Стежила за собою, мала струнку статуру, вбиралася завжди вишукано й зі смаком, носила окуляри в модній дорогій оправі, якій їй дуже личили. “Європейська пані”, – казали про неї колеги.

Інна мала чоловіка, на 8 років молодшого від неї, і сина-дошкільника. Не любила купляти готовий одяг, та й вибору в ті часи особливого не було. Майже завжди шила собі у кравців. Одного разу надибала талановитого молодого кравця і відтоді користувалася лише його послугами, ще й усім колегам порекомендувала. Їй страшенно подобалось, що Геннадій не лише добре шив, а ще й був дуже галантний та люб’язний, клієнток, в тому числі її, називав лише на ім’я і казав їм компліменти.

Одного разу колега Інни, Марія, пішла зробити замовлення у того кравця і випадково зустрілася з Інною, що саме виходила від нього. Зробивши обміри, Геннадій почав записувати замовлення клієнтки до спеціального зошиту. Тут задзвонив телефон, і Геннадій, залишивши на столі відкритий зошит, пішов до іншої кімнати поговорити. Марія зазирнула у зошит – і перед своїм замовленням прочитала: “Инна, в очках, пожилая”.

Геннадію було менше тридцяти. Але все одно – добре, що Інна ніколи не побачила того запису.
#історії_з_життя