Про загиблих від дружнього вогню в перші дні після 24 лютого

Про важке. Про неприємне. Про смерті від дружнього вогню у Києві в лютому 2022 року – як в результаті сутичок з уявними диверсантами, так і від необережного поводження.

Все це правда. Особисто я володіла інформацією майже в реальному часі – нам на офіцерських нарадах озвучували кількість загиблих від рук своїх, щоб ми краще пильнували особовий склад, і ми тихо офігівали. Але називати ці цифри не буду навіть зараз.

Можна багато казати, що винні можновладці, які не розгорнули ТрО раніше і не навчили належним чином людей, що суттєво зменшило б паніку і кількість жертв. Можна зайти з іншого боку – а звідки взялося стільки патріотів, які на дев’ятому році війни не пройшли бодай найпростіший військовий вишкіл, не здобули елементарних навичок поводження зі зброєю? Порахувала – за роки війни у моєму користуванні було 10 одиниць вогнепальної зброї, і жодна з них жодного разу не зробила мимовільний постріл. Бо мене навчили, і на це, повірте, пішли години, а не роки.

Можна ще згадати тих, хто безпідставно нагнітав паніку, розповсюджуючи чутки про ворожі ДРГ, яких в останніх числах лютого, якщо вірити повідомленням, було мало не більше, ніж залишилося в столиці киян. (До речі, ДРГшники справді були, їх затримували і передавали СБУ, і пізніше, після перевірки, працівники СБУ підтверджували, що це таки диверсанти. Щоправда, ті, про кого я знаю, були взяті не в бою).

Можна згадати багато чого, включно з поганою координацією, і все це буде правдою. Але.

Стрілки годинника назад не крутяться, а історія не знає умовного способу.
Діяти довелося в тих умовах, які були. І в тих умовах, які були, й за тих обставин, які вже склалися, все було зроблено правильно. Тоді все висіло на волосинці, і якби людям, що добровільно лишилися і стали на захист, тоді не роздали зброю, якби не показали світові – та що там світові, один одному! – картинку столиці, що готова боронитися –
– ми б втратили Київ.
А справедливість щодо загиблих від дружнього вогню… Піднімати ці питання мають не слідчі і судді, а історики після закінчення війни. Нема чого тут робити слідчим.

Військові командири і так знають, їм доводили одразу. Вони вжили заходів. І на цьому стоп.
Бо коли ми виграємо війну – ті хлопці, які помилково вбили своїх, прийнявши їх за ворожих диверсантів – все одно були б амністовані. Ті можновладці, які не готували країну до війни, все одно будуть пробачені. Розумію, що комусь це неприємно, але переможців не судять.

Якщо ж ми програємо – все це взагалі не матиме жодного сенсу.

Пам’ятаймо: у смертях загиблих від дружнього вогню винні росіяни, і ніхто більше. Бо якби вони не напали, ці люди б не загинули. Так само цивілізований світ ставиться до українських ракет ППО, які періодично залітають на територію ЄС. Якби не літали російські ракети, українські лежали б на складах, і всі адекватні це розуміють.
Всі загиблі, цивільні і військові, в Києві, Маріуполі, Лисичанську і Бахмуті, в інших містах і селах, є жертвами російської агресії. Їхні родини мають отримати виплати, їхня пам’ять має бути вшанована. Їхні вбивці (росіяни) мають бути покарані.