Про Діму Гройсмана

Розповім вам історію зі свого минулого, яку ще ніколи не розповідала. Бо раптом не доживу до великої книги мемуарів, то хай збережеться 🙂

Жив колись у Вінниці Діма Гройсман. За професією він був лікарем-патологоанатомом, за покликанням – правозахисником, очолював Вінницьку правозахисну групу. Був з тих, про кого я кажу, що вони борються за права всіх за рахунок прав всіх. Зокрема, Діма палко відстоював право нелегальних мігрантів жити всюди, де їм заманеться – але захищав і, наприклад, жертв поліцейських тортур. Мав вишукану українську, але почути її можна було лише під час інтерв’ю, бо на своїй сторінці у Livejournal він постійно матюкався – так багато й гидко, що я туди не заходила.

Моє заочне знайомство з Дімою сталося за доволі драматичних обставин. Це був, здається, 2008 рік. В однієї вагітної вінниччанки чоловік при розлученні спробував відібрати дрібний бізнес (кіоски). Її підставили, кинули в СІЗО і тримали там до пологів, шантажуючи, що якщо не перепише бізнес на чоловіка, їй не нададуть медичну допомогу і вона разом з дитиною помре. Правоохоронці, вочевидь, були “в долі”. А вона не погоджувалась. Коли почалися пологи, її відмовились везти до лікарні, і її співкамерниці стали шукати поміч по своїх каналах. Вийшли на одну людину, шановану в кримінальних колах. Той колись відбував покарання разом з унсовцями, які сиділи за участь в акції “Україна без Кучми”. Від них про цей випадок бєспрєдєлу дізналася я, і це став мій перший досвід правозахисту.
Я стрибнула в автівку до того “авторитета” і ми помчали у Вінницю, де в тюрмі утримували роділлю. Дорогою робила розсилку по всіх відомих мені контактах журналістів. Далі лавина дзвінків зі ЗМІ обрушилася на СІЗО, і жінку перевели в пологовий, де вона благополучно народила здорову дитину. Незабаром її звільнили, все скінчилося добре.
Так ось, мій крик про допомогу роділлі і її дитині потрапив до юридичного чату. І пише туди Діма Гройсман – що, мовляв, і роділлю шкода, і з бєспрєдєлом боротися треба, але ж не забувайте, що про це повідомила нацистка з УНА-УНСО, яка вписалася за ту жінку лише тому, що вона етнічна українка, тож чи варто лити воду на млин нацистів?
Ах ти ж покидьок, думаю я. Зустріну колись вживу – прилюдно ляпаса дам. Та коли пожежа, яка різниця, хто першим на сполох ударив? Тим більше, що в моєму повідомленні ніякої ідеології не було, лише факти й емоційний заклик врятувати невинну дитину і її маму, вина якої ще не встановлена судом.

За деякий час Діма виклав у своєму ЖЖ фотографію фалоса поруч з портретом тодішнього президента Ющенка, і фото статуетки з ерегованим статевим органом, яка стояла на Конституції України. Йому завжди подобалось нариватися, пробувати соціум і владу на міцність. І вже при владі Януковича проти нього порушили карну справу за розповсюдження п*р*ографії та наругу над державними символами. Під цю тему, ясна річ, провели в офісі обшуки і вилучили усі конфіденційні правозахисні документи, в т.ч. свідчення потерпілих від поліцейських тортур – ну, ви розумієте.
Під МВС зібрався великий пікет з вимогою звільнити Діму і закрити справу. Підтримати його прийшла вся лівацька тусовка Києва – вкрай неприємна мені публіка, дехто з якої потім підтримали агресію проти України і розбіглись по запоребриках. Схоже, вони офігіли, коли на цьому мітингу з’явилася я, взяла мікрофон і виголосила промову на захист Гройсмана. Сказала, що в мене з ним ідеологічна несумісність і був конфлікт, але, згідно з правилом Мартіна Німьоллера, якщо я зараз не вступлюся за Гройсмана, то завтра посадять мене.

Потім Діма десь дістав мій телефон і дзвонив подякувати, сказав, що не очікував. А потім спробували посадити мене, і він був єдиний з їхньої тусовки, хто зробив публічну заяву, що це неправильно, решта раділи.

Далі він ще кілька разів телефонував мені. Мав якісь зв’язки в поліції і завжди попереджав, коли вони отримували наказ сфабрикувати проти мене чергове лайно. Просив про це мовчати, щоб за допомогу мені його “свої” не зацькували. Я мовчала.

Суди над Дімою тривали з 2010 до 2013 року. Перед фінальним засіданням, на якому підсудний мав виголосити своє останнє слово, 5 серпня 2013 року, він раптово помер. Мав невиліковну хворобу серця, кілька років знав, що приречений, тому, може, й поводився так…
Суд виправдав його, вже мертвого. При наших 0.00…% виправдальних вироків це виглядало, як знущання. Бо ж якби не помер, точно б не виправдали.

Я згадала цю історію, дізнавшись, що зараз судять мертвого воїна Юрія “Святошу” Горовця, загиблого в грудні минулого року на Брянщині – за те, що у 2021 році під час масової акції вдарив журналіста проросійського каналу. Мабуть, теж виправдають. Можливо, це ті самі люди роблять?