Ніхто нікому не заборонить виїзд за кордон після війни

Ніхто нікому не заборонить виїзд за кордон після війни. Просто тому, що це неможливо. Тож не варто напружуватись через чиюсь там заяву.
Однак маємо проблему. Не з заборонами, а з майбутнім нашої держави. Вона була і до війни, а після війни сягне дуже великих (не хочу казати катастрофічних) масштабів.

Наші найздібніші співгромадяни – ті, які мають високий інтелект, корисні знання й навички, володіють іноземними мовами, легкі на підйом і психологічно здатні до швидкої адаптації в нових місцях – в пошуках кращої долі виїздять за кордон. І будуть виїздити ще більше. Як втримати людину, якщо за таку саму роботу вона може за кордоном заробити в рази більше, ніж удома?

Проста відповідь “треба зробити у нас так добре, щоб людям не хотілося їхати” – дуже наївна. Ми не досягнемо економічного рівня розвинених країн у цьому поколінні. Це було малоймовірно і до війни, а після війни це буде абсолютно неможливо – нинішнє покоління українців, дяка бункерному, вмітиме лише воювати, волонтерити і зализувати рани. Добре жити будуть наші діти, можливо, онуки.
А в кожної людини – її одне коротке життя. Вона не хоче жити для онуків, вона хоче тут і зараз. І виходить негативний відбір – кращі їдуть, залишаються ті, які теж хотіли б, але не змогли. Замкнене коло.

Є в мене одна божевільна мрія. Перемогти у війні, забрати на репарації яке-небудь Мамонтовське нафтове родовище, нафтогін “Дружбу” і ГТС (як колись, після Першої світової, доходи з німецького Рурського басейну пішли на репарації французам) і пустити на доплати еліті – не депутатам, ясна річ, а кваліфікованим спеціалістам. Щоб сиділи вдома і розвивали нашу економіку.