На війну в Грузію я не потрапила…

На війну в Грузію я не потрапила. Це фото на тлі окупованого Цхінвалі зроблене кількома місяцями пізніше, і форма на мені з чужого плеча, тільки заради світлини, бо їздила туди як цивільний документаліст.

На війну готова була їхати власним коштом, без жодної оплати моєї журналістської праці – але за тих кілька коротких днів не змогла знайти ЗМІ, яке дало б мені “редакційне завдання”. Ніхто не схотів брати на себе відповідальність. А я розуміла, що не маючи документів від впливового ЗМІ (в ідеалі, завірених грузинською стороною) і не маючи знайомих у Грузії, далі першого блокпоста не потраплю.

Робила десятки дзвінків на добу, намагаючись вирішити проблему з відрядженням – і читала паралельно у соцмережах, як знайомі і незнайомі фотокори скаржаться, що їхнє керівництво намагається їх туди відправити, а вони руками й ногами пручаються, бо “командировочні” малі, на ілюстрації потім візьмуть одне-два фото і заплатять за них не більше, ніж за зроблені у Києві – було б за що життям ризикувати. Коротше, нічого відтоді не помінялося 🙂

Ще з моїх спогадів – пам’ятаю, як перед тією війною різні підозрілі “лічності”, явно з російських спецслужб, заманювали до Грузії унсовців – ветеранів війн 90-х (вочевидь, для перетворення їх на трупи українських найманців). Керівництво організації припильнувало за тим, і нікого вони не заманили. Тож звично сфальсифікували потім їхню присутність (у “місцях боїв” російські пропагандисти ще довго “знаходили” цікаві артефакти, на кшталт брошури з емблемою УНА-УНСО і заголовком “Програма КУН” – зовсім іншої організації).

Втім, один наш відчайдух, юний унсовець, вирушив на війну в Грузію самостійно, мало не пішки, з підробленим журналістським посвідченням. Десь на трасі попався у лапи ФСБ, і вони, протримавши його трохи, завернули назад. Хлопчина народився під щасливою зіркою – унсовське посвідчення вони під час обшуку не знайшли 🙂

І всі ніби й розуміли тоді, що Україна наступна – і все одно в глибині душі не вірилося. Було відчуття проживання в осередку вічної стабільності, де, на відміну від Кавказу чи близького Сходу, нічого статися не може. Особисто я тоді, шануючи Ющенка за сміливість – приїхав разом з іншими президентами прикрити собою грузинську столицю, ще й мало не єдиний дав Грузії ППО – писала, що якби він був такий рішучий на вчинки, як Саакашвілі, то ми б уже втратили Крим. Ніби це аж надто залежало від українських президентів.

Робити будь-які прогнози, пов’язані з війною – взагалі справа невдячна. У серпні 2013 року я, наприклад, писала, що, схоже, війна надовго пішла з російськомовного простору, а на розборки між арабами я воєнкором не поїду 🙂 Війна почалася де-факто того ж року. Отак.
Грузія пішла на “деескалацію” – обрала проросійську владу і вбиває потрохи в тюрмі Саакашвілі. Дуже багато достойних грузинів вже десятий рік тут. Один з них, колишній полковник грузинської армії, був моїм першим учителем снайпінгу, інший, теж колишній грузинський полковник, навчав мене артилерії. Обоє воюють і досі, дай їм Бог здоров’я.

А Грузію росіяни так досі і не доїли – на нас відволіклися.