Про шахраїв

Ті, хто мене знають – знають, наскільки я терпляча і толерантна людина. Не впадаю в істерики і депресії, практично нікого не баню, навіть до ворогів не відчуваю тієї глибинної ненависті, яка допомагає більшості продовжувати воювати чи волонтерити – “вивозити” це все.
Але є виняток. Є люди, яких я ненавиджу щиро й пристрасно, які б по землі не ходили, якби це залежало від мене.
Шахраї.

Будь-які. І автори “листів щастя” про те, що мій неіснуючий родич у далекій Нігерії помер і залишив мені у спадок мільярди. І телефонні “робобаби” – “Привіт, переможцю!” (одразу ж тисну відбій). І оті покидьки, які “внук потрапив в аварію”, тому, бабусю, віддай гроші, відкладені “на смерть”.

Але навіть серед цих сортів лайна є особливий – ті, що намагаються нажитися на війні.

Псевдоволонтери, які в центрі Києва збирають на неіснуючу бригаду (скільки ж скарг уже було, а нещодавно їх знову бачили). І ті, хто їх кришують, ага.

Оті, що “переганяють свій автомобіль на фронт, подайте на пальне”.
Братва “вечір в хату” – поповніть рахунок військовослужбовцю.
Десь позавчора загинула бойовий медик Ariana von Stahl, Блискавка – і вже масово збирають гроші на лікування її хворої мами (яка давно померла) і на малого сина, якого в неї не було.

Я б сказала, що їх треба рядовими в піхоту на Бахмутський напрямок, але ж це не покарання, там стільки достойних людей, що гріх ображати їх таким сусідством.

А от до вертикальної цегляної конструкції б їх, за законами воєнного часу – було б саме те. Але воєнний час у нас теж якийсь толерантний.

#обережно_шахраї