ДЕЩО ПРО “СПРАВЖНІСТЬ”

На скульптуру пишнотілої жінки у Львівському парку я дивлюся під іншим кутом. Якби майстер зобразив чергову юну струнку красуню, її не обговорювали б по всій Україні. Отже, мета досягнута 🙂 Всі митці так роблять, і заборони на те нема.

Але пост мій буде про інше. Про так звану “справжність”. Більше 20 років тому був у мене старший колега і друг – чоловік культурний, інтелігентний, м’який і дуже добрий. Він любив збирати фотографії своїх колег і знайомих у пам’ятний альбом. І одного разу я побачила там своє фото. Воно було жахливим, на ньому було невиспане, затуркане, якесь перелякане створіння з відкритим ротиком. Звичайно, я попросила його знищити фото, і він зрештою це зробив, але перед тим довго мені доводив, що це ж, мовляв, класне, непостановочне фото, на якому реальна я. Але я не хотіла бути такою, я півжиття поклала, щоб такою не бути.

Мала ще одного колегу – талановитого в тому числі фотографа, який був інтровертом і не любив людей. У нього дуже гарно виходили знімки архітектури і квітів, а майже всі люди виглядали потворними.

В останні роки і в наших, і особливо в закордонних ЗМІ пішла нездорова тенденція до тієї “справжньості”. Нібито читачі/глядачі втомилися від “гламуру”, тому нам показують людей у такому вигляді, в якому ми всі регулярно буваємо. Розгубленість в очах, негарно випнутий у розмові рот, зсутулена спина чи комірець, що неакуратно загорнувся – все це миті нашого щоденного життя. Були і проминули, поки якийсь довбень не додумається створити з цього наш образ.

Мене не раз знімали професійні фотографи, щоб проілюструвати якесь інтерв’ю. Вони завжди роблять багато знімків, і серед них, як зазвичай буває, третина класні, третина не дуже, а третина такі, що треба негайно видалити. В усіх без винятку випадках, коли я не наполягала на авторизації не лише тексту, а й фото, у друк потрапляла світлина саме з останньої групи, на якій я була схожа – найчастіше на наркоманку, сектантку чи божевільну. І теж доводили мені потім, що це “справжня” я. Але я точно не вживаю наркотиків, не маю психічних відхилень і навіть невиспана буваю не завжди 🙂 І достатньо фотогенічна – вдалих світлин у мене повна галерея в Фейсбуці 🙂

Році у 2015 приїздила до нас фотограф із-за кордону знімати військових жінок. Дівчата, ясна річ, підфарбували очі і навіть, о Боже, поправили на собі форму перед дзеркалом. В результаті потім більшість фото редактор забракував – мовляв, дівчата занадто красиві 🙂 Йому хотілося відкритих у крику ротів, червоних очей і бруду на обличчі і формі. Але 9 з 10 жінок, особливо старшого віку, не схочуть фотографуватися в такому вигляді. Бо глядач не розуміє, що ти втомлена після бою чи системного недосипу, він бачить просто виснажену недоглянуту людину, що виглядає старшою за свій реальний вік – бачить людину нездорового способу життя, бо в його реаліях з такою зовнішністю асоціюються саме вони. (З цієї ж причини європейці більше співчувають жертвам блекаутів, ніж жертвам обстрілів. Бо сидіти кілька діб без світла – прикинули на себе – йой, та це ж капець! А коли на голову 152 прилітає і хати нема – це вони уявити вже не здатні, це поза межами їхнього світу).

А якщо ти так виглядаєш (як пияк або душевнохворий) – то і слово твоє, і позиція твоя мають менше ваги. З цієї причини жоден лектор не вийде до аудиторії у неподобному вигляді.

У фотографії є ще одна особливість – вона залишається, іноді навіть назавжди. Я багато років була фоторепортером вуличних акцій. І сто разів повторювалось: крупний план – незнайома дівчина тримає плакат. А на обличчі в неї прищі. І я завжди витрачала свій час, щоб ті прищі зафотошопити. Бо прищі зійдуть, а фото залишиться. Можливо, й вірусним стане – хто може це знати наперед? І робити інакше – просто непорядно.

Фотографія, навіть репортажна – це не копія реальності. Це мистецтво, яке створює образи, викликає почуття і формує світогляд. Це один з різновидів пропаганди. Це частина реальності – краща чи гірша, залежить від подачі. Але в жодному разі не сама реальність.

Враховуючи вищевикладене – на публічних зображеннях я хочу бачити привабливих людей.

“Привабливі” не означає “молоді”, “вишукано вдягнені” чи “з модельними пропорціями”. Дайте мені будь-яку пишнотілу жінку, яка соромиться своєї зовнішності – і я на звичайний телефон зніму її так, що вона поставить це фото собі на аватарку. Абсолютно кожну людину можна зняти красиво. Просто треба відчувати її індивідуальні риси і знати найперші ази роботи фотографа – наприклад, як змінюється обличчя і тіло людини від ракурсу і падіння світла. І зробити дуже-дуже багато кадрів, щоб вибрати потім один.

І ту пишну пані, що на скульптурі, теж можна було зробити гарною, не віднімаючи в неї ані кілограма. Просто автор, як ті фотографи, не ставив перед собою такої мети.