Про ліволіберальну диктатуру

У романі Анн і Сержа Голон про Анжеліку є епізод з дитинства головної героїні. Літня годувальниця розповідає дітям страшилки з історії їхнього краю – про різних кривавих убивць і душогубів. Старий слуга, відставний солдат, дорікає їй за це. Годувальниця радить йому не прикидатися ягням, а згадати, скільки він під час своєї служби спалив хат разом з їхніми мешканцями, повісив селян і згвалтував жінок. “Як і всі, як і всі інші, тітонько, – відповів колишній солдат. – Така є солдатська доля. Така вона, війна. Але в житті цих дівчаток не повинно бути нічого, окрім ігор та веселих історій”.

Я це до чого згадала. Товаріщу Сталіну і його наступникам вдалася одна неймовірна річ: прирівняти боротьбу зі своїм режимом до злочинів проти людства.

Насправді у ті часи те, що сьогодні визнається злочинами проти людства, скоювали абсолютно всі учасники глобальної м’ясорубки. Але істерично звинувачувати в них досі прийнято лише тих, хто проти СРСР/Росії.

Будь-яка боротьба проти цього – у науково-історичній чи громадсько-політичній площині – приречена на поразку. Принаймні, доти, доки в світі панує ліволіберальна диктатура і маятник не хитнувся у протилежний бік.

Ліволіберальна диктатура – це не про захист прав національних, гендерних та інших меншин. Ліволіберальна диктатура – це:
– намагання запровадити тотальну цензуру, закривання ротів усім, хто може сказати щось, що може не сподобатись – ні, не правлячому клану – просто комусь не сподобатись, зачепити чиїсь почуття;
– дискримінація, цькування і роблення “нерукопожатними” всіх, хто має власну думку, відмінну від нав’язуваної ліволібералами суспільству;
– як наслідок – езопова мова і виховання у суспільстві лицемірства;
– заборона всього, що може “засмутити” людей чи викликати у них стрес. Я читала про корів на фермах, яким цілодобово транслюють вмиротворюючу музику, щоб були спокійні і давали більше молока. Але ж люди – не корови;
– як наслідок – деградація людства, виховання поколінь людей, які не готові до викликів і просто не виживуть у разі якихось катаклізмів чи просто виходу із зони комфорту.

(От якби у ЗМІ показували (звичайно, з попередженням, що “дітям і людям з нестійкою психікою дивитися не рекомендується”) – наприклад, незаблюрені кадри наслідків прильоту російської ракети по мирному місту – до чого б це призвело?
1. Більше людей не ігнорували б повітряну тривогу і ходили до укриттів;
2. Більше людей почали б донатити на ЗСУ;
3. Деякі люди з власної ініціативи пройшли б курси такмеду.
Шок? Але виправданий. Тим більше, що людська психіка дуже швидко адаптовується, третя-четверта така картинка вже б нікого не шокувала, як не шокує вона фронтовиків).

Боротися з цією нездоровою хрінню наразі абсолютно марно, тому що неспівставні ресурси. Вона вигідна західним країнам, бо так вони намагаються виправдати своє співробітництво зі сталінським режимом, який був не менш кривавим, ніж гітлерівський. Вона вигідна Росії, бо послаблює цивілізований світ. Вона вигідна різноманітним лобі, яких багато по всьому світу і які об’єднуються на підставі якихось своїх особливостей.

До того ж, нам зараз є куди витрачати сили.

Втім, є одне але. Якби Україна вже перемогла у війні – я поки що не кажу про взяти Москву, а для початку просто викинувши окупантів за поребрик – ліволіберальна ідеологія від того, звісно, не розчинилася б одномоментно у повітрі, але якимсь незбагненним дивом у далекій Канаді от точно ніхто б не цькував зараз 98-річного дивізійника. Як воно пов’язано – хтозна 🙂 Але було б так.
Висновок все той самий: нам будь-що треба перемогти.