Про полеглих і полонених захисників і захисниць

Вони були найкрасивішою парою, яку я зустрічала на фронті. Обоє – Воїни з великої літери. Він – зростом за два метри, серйозний і досвідчений, схожий одночасно на вікінга і самурая – саме з тих, що народжені для війни і після загибелі – так вони вірять – підуть у Валгаллу. Вона – невисока, спортивна, просто нереально цілеспрямована, з вкрай рідкісною для дівчини підготовкою сапера.
На жаль, родиною вони так і не стали. Вона демобілізувалася, вийшла заміж. Він продовжив службу і через кілька років теж зустрів свою пару.
Він загинув весною 2022-го на Київщині, прикриваючи евакуацію мирних мешканців. Приблизно через місяць, в бою, зникла безвісти вона. Її шукають, в тому числі серед полонених – поки що безрезультатно.

Він був одним з найкрутіших саперів – мабуть, всього фронту. Робив унікальні скульптури, в тому числі пам’ятники, з уламків, гільз та іншого залізяччя, і дуже багато фотографував війну. Планував зробити виставку своїх робіт, але не міг, бо не вилазив з передка. У нього не залишилось нікого з близьких, і він багато років мріяв про власну сім’ю. Зрештою зустрів своє кохання, одружився і через 10 днів зник безвісти у бою. Повідомляли, що він загинув. Але немає живих свідків, що бачили тіло, тож дружина і друзі ще сподіваються…

Він був офіцером ГУР, розвідником від Бога. Мав акторський талант і навіть зіграв роль у кіно. Невисокий, шебутний, спортсмен без шкідливих звичок, він вештався окупованими містами, удаючи місцевого алкаша, і слухав розмови російських військових. Їздив за даними про противника у вже окупований Крим. Зрештою потрапив у полон – і аж до звільнення, задля якого провели міні-спецоперацію, вороги не дізналися, хто він такий. Мав очолити добровольчий розвідбат, але пізньої осені 2014-го загинув, підірвавшись на міні.

Худорлявий і дуже емоційний, він був талановитим музикантом. Не підлягав мобілізації через поганий зір, тож спочатку пішов у добробат, показавши рідним фіктивну повістку. Потім був кулеметником у морській піхоті. Просто в окопах щодня грав на скрипці. У березні 22-го, поранений, до кінця прикривав вихід своїх з оточення, а потім зміг самостійно дістатися до медиків. Після одужання повернувся на фронт і невдовзі загинув під Пісками. Незадовго перед тим в бою загинув його батько.

Він був хорошим штабним працівником – з тих, хто “на ти” з оцими тонами огидної, але неминучої макулатури, всіма отими розслідуваннями та іншою фігньою, від якої у більшості людей тьмяніє в очах і з’являється блювальний рефлекс – але хтось мусить це робити, і він справлявся. Не мав комплексів і з задоволенням носив на рукаві велетенський шеврон “Штабний щур”. Написав гумористичну книгу про Українську Паперову Армію. Опинився в оточеному Маріуполі. Потрапив у полон. Вдома його чекають молода дружина і маленький син. Вони знають, що він живий – і більше нічого.

Як там у Ольжича: “Їх душі – горіння і криця – У нашому завжди гурті – Братів по далеких в’язницях І тих, що упали, братів”.

У День захисників і захисниць України – і не лише цього дня – згадаємо їх, кожен своїх – загиблих, полонених, зниклих безвісти, яких продовжують чекати їхні близькі і побратими. Поки їх пам’ятають – вони живі. Поки за них борються – у них є шанс. Поки вони є – ми стоїмо.

На фото: Роман БАРВІНОК (Скрипаль)
Загинув 20.08.2022
Кадр з відео Анатолія СТЕПАНОВА