Штефі

Це Штефі. Хтось її викинув, а мій побратим підібрав. Живе тепер з нами.
Мишачий термінатор – у неповних два місяці мінімум одна мишка щовечора. У час, вільний від полювання на хвостатих окупантів, виконує обов’язки шалика. Чи комірця.

Нещодавно “відзначилась” – захищаючи свою територію, кинулась на здоровезного вуличного кота, такого бандита у шрамах. Пофіг, що кошеня, пофіг, що дівчинка – коротше, він її добряче порвав. За добу до виїзду на завдання, коли ми сиділи на спакованих баулах, чекаючи наказу – довелося мчати хрін зна куди, рятувати і зашивати. Старий ветеринар провозився з нею годину – і взяв з мене гроші лише за знебол, і ті ледь запхала. Бо я по формі була.

Далі віддаю її одному діду в селі. Домовилась з ним про це напередодні, але ж домовлялася про здорове кошеня… Охххх… Коротше, завдала клопоту.

У діда немає всіх отих новомодних Сигналів, йому з сектора не подзвониш, не спитаєш, як вона. Тому я пишу батькам, батьки телефонують діду, відписуються мені…

Скоро дід повезе її міжміським автобусом в лікарню знімати шви…
У діда немає синів, єдиний молодий чоловік в родині – племінник, служить у спецназі.

У місцевої жінки, яка підвозила мене з трьохсотою дурепою в сусіднє місто до ветклініки – чоловік у шпиталі, поранений під Роботиним. “Важко?” – “Ні, дяка Богові, легко!”. З його тіла витягли під двадцять уламків, але руки, ноги, очі на місці – значить, легко.
Де ви тільки беретеся, оті ухилянти, оті втікачі від військових з папочками, оті “бійці економічного фронту”, які бояться людей у формі… Навколо мене таких немає, і слава Богу.
#Штефі