10 років війни

Якщо рахувати з початку останнього Майдану (хоча я зазвичай рахую з 19 січня 2014), то сьогодні 10 років, як ми на війні.
Чималий такий шмат життя.

Коли починався перший Майдан, у 2004-му, я якраз застудилася і сиділа вдома з температурою. Під вечір сказала мамі, що вийду лише проголосувати, і зразу домів. Наша виборча дільниця знаходилась на Майдані, в Будинку профспілок. Ну, я й пішла на Майдан. Повернулась додому через дві доби.

А потім пішла в 2013, і досі повернутись не можу.

Відомий анекдот згадала принагідно. Коли Бог розподіляв між народами землі, прийшли до нього ті, кому дісталися безплідні пустелі, і кажуть: “Господи, чому така несправедливість? Чим ті українці кращі за нас, що Ти наділив їх землею, в яку сухий патик устроми – і він пустить коріння і зацвіте?”. А Бог відповідає: “Все по справедливості. Подивіться, яких я їм дав сусідів”.

Станом на 1 грудня у всіх майданівців з’явилася спільна мета: прибрати від влади Януковича. До того, хоч і назвали дійство Євромайданом і емблемою його зробили синій прапор із зірочками по колу – а в реальності кожен виходив за своє. Я, наприклад, за глобальну мету, сформульовану трьома словами – “Далі від Москви”, а також з почуття глибокої особистої ненависті до поганців, що вбили в мені відчуття “Мій дім – моя фортеця”, вдираючись до мене о шостій ранку. Ну, дуже мені хотілося, щоб вдиралися не до мене, а до них. І було розуміння, що якщо програємо, нам усім сидіти.

Обидві мети, хай не на 100%, але в цілому можна вважати досягнутими.
Боротьба триває. Зараз так само вдерлися, тільки підвищились ставки і зріс больовий поріг. Якщо програємо – нам лежати в могилі. І це вже якась буденність…