Амбасадор Національного тижня читання

На пропозицію Tetiana Vlasova стала амбасадором Національного тижня читання (4-10 грудня) – всеукраїнської ініціативи із заохочення людей до книги. Її цьогорічне гасло – «Бути своїми», яке я розумію передусім як неізоляцію людей, що читають і пишуть, від важких історичних подій, які переживає зараз наша держава, і від суспільних процесів взагалі.

Будь-хто може підхопити цю ініціативу і написати щось про свої стосунки з книжками, чи просто про улюблену книгу, додавши відповідні хештеги – #тижденьчитання2023 і #бутисвоїми.

А я розповім трохи про себе, з власного дитинства і юності. Я була з тих домашніх дітей, яких заохочувати до книжки не треба, а треба, навпаки – до активного проводження часу, бо від надмірного читання в дитинстві може зіпсуватися зір і недостатньо розвинутись комунікаційні навички 🙂 Читати навчилася у 4 роки, до школи «проковтнула» чи не всі книжки, що були вдома. Читала хаотично, все підряд, нецікавих книжок у такому віці не буває в принципі. Прочитане запам’ятовувала дослівно, цілими абзацами, іноді сторінками – у мене й зараз добра пам’ять на тексти, а тоді була ідеальна. Розмовляла в побуті висловами з книжок, які не використовуються в сучасній живій мові, за що дуже сварився батько – не хотів, щоб мені в майбутньому важко жилося 🙂

Якихось літературних смаків у мене тоді ще не було, вони розвинулися пізніше, десь у середній школі, коли почала тяжіти до поезії, що не дивно, бо і батько, і дід писали гарні вірші. І це вже на ціле життя. Якщо зараз я мало читаю художньої літератури, більше професійну, то жити без поезії не могла і не можу.

Вірші, власне, й змінили моє життя. На другому курсі вишу захопилася поезією Ольжича – і саме через неї – і через нього, перше моє літературне кохання – зрештою, стала тим, ким стала. Олег Ольжич і Ліна Костенко мої улюблені автори по цей день.

Мабуть, у багатьох є такий автор чи така книга, доленосна. Моя мама каже про свою улюблену книгу, що той, хто прочитає її в дитинстві чи ранній юності, просто не зможе стати поганою людиною. Оскільки ця книга видана російською мовою у радянські часи, популяризувати її тут і зараз не будемо. Російські окупанти забирають у нас не тільки життя, здоров’я, майно – вони ще й забрали в нас книги і пісні, на яких ми виросли.

Не думаю, що зараз існує окреме явище, яке можна назвати «літературний фронт». Але й «літературним тилом» його не назвеш, бо дуже багато письменників і поетів пішли на самий реальний фронт, ще більше – у волонтери, а багато фронтовиків стали письменниками. Цього року навіть був виданий календар з письменниками-фронтовиками, і я мала честь бути присутньою у ньому («моя» сторінка на фото). Писати (для тих, хто пише) і читати (для тих, хто любить читання) зараз не менш важливо, ніж готувати їсти, купувати собі щось потрібне чи займатися спортом. Бо це життя – наперекір злу, яке намагається нас знищити.