Розчіска

На фото, не смійтеся, моя розчіска. Єдина, улюблена й незамінна. Річ З Історією, всі три слова з великої літери.

Цей текст буде про дуже особисте. Це камінгаут – про мою дивну, майже патологічну любов до власних речей. Помножену на природну й важко поборювану схильність до накопичування всілякого барахла 🙂
Зазвичай я дбайливо ставлюсь до всього, що трапляє до рук. Але щоб стати Моєю, річ має прожити зі мною шмат життя і здобути свою історію.

Так от, про гребінку. У 1996 році була я юною абітурієнткою, і на вступні іспити до вишу зі мною, як часто робиться в міських інтелігентних сім’ях, їздив батько. Весь час, кілька годин, поки тривав екзамен, він сидів десь неподалік на лавочці, а потім зустрічав мене біля виходу. Як жили ми у 90-і – мабуть, так само, як більшість. Виживали на картоплі й макаронах, м’ясо бачили вкрай рідко, жодних ласощів дозволити собі не могли. Але дитина, яка щойно склала вступні іспити й відчуває, що склала добре, заслуговує на нагороду. Тож коли ми повертались додому після першого іспиту, батько купив мені банан. А після другого, проходячи повз станцію метро “Золоті ворота” (там тоді були розкладки, майже міні-ринок) – я й побачила цю розчіску. “Сьогодні не треба банана, – кажу батькові, – купи мені замість нього ось це. Вона не буде мені видирати волосся”.
“Заслужила”, – сказав батько. І купив.

Зараз розказати комусь – що в нагороду за складений іспит дівчині купили пластмасову розчіску. Але було так. Такі були часи.

Кінець 2023 мінус літо 1996 – скільки виходить? Двадцять сім з половиною років. Весь цей час моя єдина розчіска зі мною. Вона побувала в різних містах, країнах і гарячих точках. Як досі жива й ціла – біс її знає. Бережу.

І вона не одна в мене така річ. Просто вона зі мною найдовше і так, що всюди разом, а не зберігається десь удома. Але вдома на антресолях в мене досі лежить моя найперша форма, вудланд, ще з довоєнних вишколів, зношена до дірок і неміряну кількість разів зашита мамою. Лежить і перша форма з бойових, з літа 2014-го, зашита вже власноруч. Лежать зношені наколінники і ще багато чого. І бірка з описом на кожній речі, ага, бо пам’ять рано чи пізно почне підводити.

Улюблені речі живуть і служать роками, не губляться, а якщо рвуться/ламаються, то негайно лагодяться. Отой коричневий рукав на фото з розчіскою, наприклад – це флісова термуха, підігнана восени 2014-го Hanna Putova. Носиться постійно і служить досі. Тоді одяг малих розмірів, на жінок, був у великому дефіциті, а Аня прислала на ДУК шість, якщо не помиляюся, комплектів цих термух, “емки” чорного кольору і “ески” коричневого. Досі пам’ятаю, кому їх роздала.

Я майже ніколи ніде не гублю й не забуваю свої речі. Але іноді втома бере своє, і тоді я здатна годину в темряві з ліхтариком шукати на полігоні свою рукавичку. Ага, ту зелену, флісову, з двома латками, яка в мене з 14-го. Не страждати фігнею і купити завтра нові? Ой, та йди собі, нічого ти не розумієш. Рятуючи свої речі, мені пару разів доводилось і життям ризикувати, не лише репутацією 🙂

Якщо якась “історична” річ десь поділася, то я втрачаю спокій, відкладаю всі справи і шукаю, навіть якщо просто зараз вона не потрібна. Коли знаходжу, настає мир і щастя 🙂

Буває до смішного: можу не взяти на виїзд річ, призначену для виїздів, якщо там є велика ймовірність її втратити 🙂 От у цьому році було морське завдання, і я, подумавши, залишила на базі свою стару улюблену мультикамівську бейсболку, зауваживши вголос, що вона неодмінно піде у жертву Нептуну (тобто, її здує в море). А оскільки головний убір потрібен, взяла іншу, майже таку саму, але нову, видану мені нещодавно з комплектом форми, ще без історії. І вона щасливо пішла у жертву Нептуну, і більше на тому виїзді ні Нептун, ні ворожі бомбардувальники не взяли жодної жертви – ні з людей, ні з речей. Я сміялася, коли та кепка улетіла – мовляв, я ж казала, що так і буде 🙂. А якби мою стару Нептун забрав – втиху плакала б 🙂

Жодна людина, крім моєї мами, яка сама така, мене в цьому плані не розуміє 🙂