Відтепер і для портретів наших полеглих Героїв-чоловіків буде окремий альбом…

Михайло Жизневський, позивний “Локі”, герой Небесної Сотні, громадянин Білорусі, член УНА-УНСО. Перший іноземний Герой України (2017, посмертно). Народився 26 січня 1988 року у Гомелі. Займався історичною реконструкцією (був членом лицарського клубу) і карате. У 2005 році, 17-літнім, переїхав до України, де розповів, що він втікач від білоруського КДБ на ім’я Олексій. Жив у Білій Церкві, працював зварником, монтажником вікон, регулярно відвідував вишколи УНА-УНСО, де вчився військовій справі.

На Майдані був з перших днів. Загинув 22 січня 2014 року на вул.Грушевського від пострілу в серце.

Папір, гелева ручка.
#портрети_полеглих
#Bilozerska_draws

Сергій (Самвел) Нігоян, Герой Небесної Сотні. Герой України (посмертно). Народився 2 серпня 1993 року в с. Березнуватівка на Дніпропетровщині, в родині вірмен – біженців з Нагірного Карабаху. Навчався в коледжі на вчителя фізкультури, займався карате, обожнював українську культуру й, зокрема, поезію. Мав творчі здібності, в майбутньому мріяв вступити до театрально-художнього коледжу і стати професійним актором.

На Майдані з 8 грудня 2013 року. Входив до 3-ї сотні Самооборони Майдану. У грудні на Майдані було записане відео, де Сергій на тлі барикад читає поему «Кавказ» Тараса Шевченка.

Загинув 22 січня 2014 року на вул. Грушевського, від поранення свинцевою картеччю.

Папір, гелева ручка.
#портрети_полеглих
#Bilozerska_draws

Полеглий Герой Максим Фідря, позивний “Історик”. Сержант, служив у Краматорському прикордонному загоні. Народився у 1981 році у Краматорську на Донеччині. Закінчив Краматорський економіко-гуманітарний інститут і багато років викладав історію в місцевих школах. Педагогом був “спадковим” – вся родина, з діда-прадіда, вчителювали. Мав хобі – піший і велосипедний туризм, плавав на байдарках. Був “непримиренним” патріотом, місцевим “ждунам руського миру” казав в обличчя: “Чемодан, вокзал, росія… виїзжайте і живіть там”.

Історія і педагогічна діяльність були його покликанням (майбутній напрям викладання обрав у семирічному віці під впливом набагато старшої сестри-історика), але у 2020 році бажання особисто захищати державу переважило, і він підписав контракт із ЗСУ. Після повномасштабного вторгнення постійно був у зоні бойових дій, воював на Київщині, Харківщині, Чернігівщині, Сумщині, Донеччині. Загинув у ніч на 29 жовтня 2023 року на Бахмутському напрямку, біля Курдюмівки, разом із побратимом Дмитром Семеновим, під час спроби евакуювати пораненого товариша. Заповів, щоб його кремували і прах розвіяли на Білянських горах, на Осколі і в Криму.

У Максима залишились дружина Олена і 15-річний син. Олена була однокласницею Максима. Під час навчання у школі вони дружили, а потім, коли вступили до того самого вишу, зав’язали романтичні стосунки і на 3 курсі побралися. Олена Фідря багато років займається музейною справою, вона директор Донецького обласного художнього музею, який нині знаходиться в Краматорську. З її спогадів про чоловіка: “Як історик, він казав, що наша нація вже перемогла. Що війна нас об’єднала, згуртувала. І Україна, і наша нація перемогла перед усім світом і довела, що така нація існує, і вона спроможна себе захищати, жити і існувати”.

Папір, гелева ручка.
#портрети_полеглих
#Bilozerska_draws

Олександр Мацієвський, стрілець 119-ї ОБрТрО, Герой України (посмертно). Народився 10 травня 1980 року у Кишиневі (Молдова). У 2008 р. переїхав з родиною до України, до міста Ніжин. За фахом електромонтажник. Після початку повномасштабного вторгнення пішов добровольцем до тероборони. У листопаді 2022 року його підрозділ перекинули під Бахмут. Загинув 30 грудня 2022 року під Соледаром на Донеччині – його взяли в полон і розстріляли. Окупанти зняли на відео, як перед стратою чоловік спокійно докурює цигарку і каже: “Слава Україні!”.

Папір, гелева ручка.
#портрети_полеглих
#Bilozerska_draws

Тигран Оганесян – 16-річний партизан із Бердянська. Народився у 2006 році. Після окупації Бердянська залишився у місті, щоб доглядати бабусю, а його мама й вітчим евакуювалися до Німеччини. У вересні 2022 року окупанти затримали Тиграна за проукраїнську діяльність. Підлітка били й душили на очах у бабусі, а потім 5 діб протримали під вартою, де били й катували електричним струмом, вимагаючи зізнання у диверсії на мелітопольській залізниці, якою відбувалося постачання російського угрупування військ на півдні України. Після того, як ця історія набула міжнародного розголосу, хлопця звільнили з-під варти, зобов’язавши щоденно з’являтися до “правоохоронних органів”. 24 травня 2023 року окупаційний суд висунув проти Оганесяна і його друга Микити Ханганова звинувачення за статею “Диверсія”, яка передбачає від 10 до 20 років позбавлення волі. 15 червня Європарламент абсолютною більшістю голосів прийняв резолюцію з вимогою припинити процес проти дітей і дозволити їм виїхати на підконтрольну Україні територію. Росія цю вимогу передбачувано проігнорувала. За хлопцями приїхав слідчий з озброєним конвоєм, але їм вдалося втекти. За кілька днів, 24 червня 2023 року, Тигран Оганесян і Микита Ханганов убили російського військового і поліцейського-колаборанта і загинули в бою. В останні хвилини поранений Тигран записав кількасекундне передсмертне відео, на якому сказав: “Двоих точно. Все, это смерть, пацаны, прощайте. Слава Украине!”.

Папір, гелева ручка.
#портрети_полеглих
#Bilozerska_draws

Дмитро Коцюбайло, позивний “ДаВінчі”, командир 1 ОМБ «Вовки Да Вінчі». Герой України (2021). Член Проводу НВР «Правий сектор».
Народився 1 листопада 1995 року у с.Задністрянське на Франківщині, в багатодітній родині (мав брата і чотирьох сестер). Навчався на художника – звідси й позивний.
На війну пішов 18-річним добровольцем у 2014 році і відтоді до самої загибелі не полишав війну. Воював у складі ДУК “Правий сектор”. Брав участь у звільненні Карлівки, селища Піски, Авдіївки, у боях під Степанівкою, Савур-Могилою, Старогнатівкою. Ще у 2014 дістав серйозне поранення обличчя і ключиці, через три місяці повернувся на фронт.
З 2016 р. командир 1 ОШР ДУК ПС, яка отримала назву “Вовки ДаВінчі”. Весною 2022 року її було переформатовано в 1-й ОМБ у складі 67-ї бригади ЗСУ.
Загинув 7 березня 2023 року в Бахмуті від осколкового поранення в шию. У нього залишилась кохана – бойовий медик і політик Аліна Михайлова, мама, брат і сестри.

Папір, гелева ручка.
#портрети_полеглих
#Bilozerska_draws

З цим юнаком ми служили разом у морській піхоті. В одній батареї – він був командиром одного взводу, я іншого. Молодший лейтенант Артем Кучеренко, “Тарасович” – в усіх офіцерів в нашому баті по батькові де-факто були замість позивних.
Він був розумний, інтелігентний, неговіркий. Ніби тримав дистанцію, але на нього завжди можна було покластися. Коли побилися двоє моїх укурених підлеглих і на моє “Відставити!” не реагували, а розняти фізично мені бракувало сил, він їх розтяг. Це зробив би майже будь-хто, але Тарасович ще й нікому не розповів.

Він, як і я, був з тієї породи, яку в армію загнала війна, і тому в армії у нас не завжди все було безхмарно. Думаю, йому доводилось важче, ніж мені, бо дуже був молодий – без бекграунду, без нашарованого цинізму – юний, чесний ідеаліст. Пишався, що служить в елітному підрозділі, й намагався цьому відповідати. Дружину свою молоду дуже кохав.

Він помер 9 жовтня 2019-го, від тяжкої хвороби, яка з’їла його буквально за місяць. Ніхто, ні колеги, ні навіть лікарі, не розуміли, що він важко хворий, а коли в четвертому за ліком шпиталі нарешті встановили діагноз, було вже запізно. Йому було десь 23 роки. У рідних Черкасах залишилась мама, Таня Кучеренко. Вона тепер зовсім сама, бо він був її єдиною дитиною, а її чоловіка Тараса, Артемового батька, не стало тижнів зо три тому.

Папір, гелева ручка.
#портрети_полеглих
#Bilozerska_draws

Полеглий Герой Євген Висльовський. Сапер, служив у 308 окремому інженерно-технічному батальйоні 48-ї інженерної бригади. Народився в 1998 році у с.Нова Гута на Хмельниччині, у школі був здібним учнем, активно займався спортом, був старостою класу. Закінчив Хмельницький економічний університет і в січні 2021 р. підписав контракт із ЗСУ. Загинув, виконуючи бойове завдання, у перший день повномасштабного вторгнення, 24.02.2022 р.

Папір, гелева ручка.
#портрети_полеглих
#Bilozerska_draws

Вадим Блищик, позивний “Ворон”, молодший лейтенант, командир взводу у 30 ОМБр. Герой України (посмертно) з удостоєнням ордену «Золота зірка».

Народився 30 квітня 1986 р. на Поліссі у селі Новосілки Володимирецького району. Жив у Рівному.
Був професійним військовим – після строкової служби підписав контракт, у 2008 р. був учасником миротворчої місії в Косово, пройшов міжнародні навчання в Румунії та Німеччині.
Початок війни у 2014 р. застав його під час чергового відрядження на Балкани. Після повернення, з травня 2014 р., брав участь у бойових діях на території України, і вже в липні 2014-го був нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня. За довгу службу, яка тривала половину його життя, мав також багато інших відзнак.

Загинув 14 серпня 2022 року, у день народження матері, в бою на межі Донеччини і Харківщини, прикриваючи собою побратима.
За спогадами дружини Анни, Вадим був дуже фізично розвиненим – зокрема, на військово-спортивних змаганнях у Данії виборов перше місце для України, найпершим подолавши марафон у п’ятдесят кілометрів. “Проте, коли роззувся, кілька пальців на ногах були без нігтів – витримка залізна. У червні [2022 р.] був контужений. Проте у госпіталь не поїхав – лишився на позиціях. В районі Краматорська їх підрозділи травили хімією, обстрілювали касетними та фосфорними снарядами. Був підірваний аміачний завод… Троє їх друзів було і загинуло – один у червні, другий – у липні. А Вадим, третій – у серпні. І якраз на день народження мами”.

Папір, гелева ручка.
#портрети_полеглих
#Bilozerska_draws

Полеглий воїн Валерій Нетудихатка, позивний “Мішаня”, снайпер у Спецпідрозділ ГУР МО України «Артан». До війни жив на Кіровоградщині. На фронті з 2022 року, брав участь в обороні Бахмута, рейдах на лівий берег Дніпра, місіях в Чорному морі та інших завданнях.
Загинув на початку жовтня 2023 року під час спецоперації на території окупованого Криму. Йому було 54 роки. Похований на Лісовому цвинтарі в Києві.

Папір, гелева ручка.
#портрети_полеглих
#Bilozerska_draws

Полеглий Герой Євген Ковальчук, позивний “Артист”, капітан, командир мінометної батареї 15-го мотопіхотного батальйону «Суми» 58-ї ОМПБр ім. гетьмана Виговського. Народився 6 вересня 1992 року у Глухові на Сумщині. Закінчив Глухівський агротехнічний коледж, далі здобув військову освіту у Львівській національній академії Сухопутних військ ім. гетьмана Сагайдачного. На службі у ЗСУ з лютого 2015 року, брав участь у бойових діях під час “АТО”. Жив службою, любив і беріг своїх підлеглих. З майбутньою дружиною познайомився теж на службі, вона з 2018 року військова. У березні 2022 року Євген був відзначений Орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Загинув 1 квітня 2022 року під Черніговом, біля села Ягідне, внаслідок підриву його автівки на міні. Похований на Алеї слави у м.Суми.
У Євгена залишились батьки, дружина і син, якому зараз 2 роки і 10 місяців. Дружина Катерина служить нині на Запорізькому напрямку.

Папір, гелева ручка.
#портрети_полеглих
#Bilozerska_draws

Полеглий Герой Михайло Ковальчук, позивний “Мінус”, стрілець-снайпер 10-ї гірськоштурмової бригади “Едельвейс”. Народився 11 червня 1980 року в селі Рівня Рожнятівського району на Івано-Франківщині.

Після школи працював будівельником, їздив на сезонні роботи. Був одружений, мав двох синів, які зараз уже дорослі. До війни Михайло їздив на заробітки до Росії, “на ліс”. На нього впало дерево, він отримав серйозні травми, і після того, за розповідями близьких, дружина побоялася, що він залишиться в інвалідному візку, і подала на розлучення. Так буває. А він… На фото, зроблених у період служби в морській піхоті, на Михайлові берет кольору морської хвилі. Це означає, що він нарівні з іншими у повному спорядженні подолав кількакілометрову смугу перешкод і заслужив право його носити.

“Мій дядько був для мене всім, – розповідає племінниця Ірина. – І татом, і мамою. Я виховувалася у бабусі, а дядько помагав. У нього були золоті руки, він був будівельником, ремонти робив. У нього було багато друзів, він любив жартувати, знав багато анекдотів. Навіть коли він був на війні, я йому дзвонила і питаю: “Як ви, вуйку?”. А він мені каже: “Як корова після теляти”, ніколи він не казав, що йому погано”.

У 2018-2021 рр. Михайло служив за контрактом у 137 батальйоні 35-ї окремої бригади морської піхоти. 24 лютого 2022 року пішов добровольцем по мобілізації у 10-у гірсько-штурмову. 25 лютого вже був відправлений на Донеччину, а потім під Ірпінь і Бучу. Воював на Київщині, Житомирщині, Харківщині (під Ізюмом).
Загинув Михайло Ковальчук 7 січня 2023 на Бахмутському напрямку, під Білогорівкою, від мінометного обстрілу. Похований у рідному селі.
На малюнку він зображений морпіхом, адже морпіхів колишніх не буває…

Папір, гелева ручка.
#портрети_полеглих
#Bilozerska_draws

Полеглі Герої Василь Тичковський, позивний “Ніндзя” (зліва), і Роман Пулик, позивний “Ярема”. Вони були сусідами і друзями. Разом пішли добровольцями, разом служили у 57 бригаді і загинули в одному бою.

Хлопці народились у селі Небилів на Івано-Франківщині, Василь 18 липня 1990 року, Роман 26 січня 1994 року. Жили, як усі, мали сім’ї, їздили за кордон на заробітки (Роман, між іншим, якийсь час працював у Росії на буровій платформі) – поки не прийшла війна.

Василь Тичковський мав двох братів і сестру і походив з родини, яка не одне покоління воювала з росіянами. “Прадід Василя 1895 року народження воював проти “ор*ів”, був у них у полоні, прожив 90 років. Мого тата у 1943 році німці забрали остарбайтером”, — розповідає Ігор Тичковський, батько.
Підлітком Василь працював на пилорамі, пізніше на буровій у Харкові, а далі виїхав на заробітки до Чехії, де працював зварювальником. Приїхав на хрещення молодшої доньки, коли їй виповнилося три місяці. За кордон вже не повернувся – пішов на фронт.
“Він казав: “Ти не розумієш. Треба йти. Як не піду я, то не підуть другі та треті. А росіяни прийдуть сюди. Я не дозволю, щоб вони знущалися з тебе та дітей”, – згадує дружина Надія.
На фронті Василь був другим номером кулеметника. Завжди мав при собі малюнок і браслет-оберіг, які зробила його старша донька Вероніка.

Роман Пулик і дві його старші сестри, Тетяна та Віра, росли без батька, він загинув, коли Рома ще не народився. Матері було дуже важко самій піднімати трьох дітей, і Рома рано став чоловіком у хаті, головою сім’ї, опорою мамі і сестрам. Як і Василь, ще підлітком пішов працювати. Був веселий, енергійний, захоплювався волейболом. Понад усе любив свою родину, був дуже працьовитий, “рукастий”, нікому не відмовляв у допомозі.
У 20 років Роман зустрів своє кохання і одружився. У шлюбі народилися три донечки. У квітні 2022 року, коли його дружина була вагітна третьою дитиною, Роман, разом з друзями і односельцями Василем Тичковським і Петром Сенюком, пішов добровольцем до ЗСУ. Служив гранатометником. Він знав, що в нього знову має народитися донька, і попросив назвати її Вікторія – Перемога. Вона так і не побачила тата…

Хлопці брали участь в боях на Луганщині, зокрема, за Тошківку, тоді вони не мали змоги зв’язатися з близькими майже місяць, і після 46 днів боїв дивом вийшли з оточення. Потім їх перекинули на Херсонський напрямок.

Загинули Василь і Роман 30 серпня 2022 року, під час звільнення Херсонщини, в селі Сухі Ставки, від мінометного обстрілу. Роман помер від поранень на руках у побратимів, тіло Василя пролежало на полі бою 4 доби, аж поки третій їхній друг, Петро Сенюк, разом з іншими хлопцями не зміг його звідти забрати. У Романа залишились мама, дві сестри, дружина Наталя і три донечки – Карина, Філомена і Вікторія, найстаршій зараз 9 років. У Василя – батьки, два брати і сестра, дружина Надія і дві доні – 11-річна Вероніка і Софійка, якій зараз ще немає двох рочків.
Романа поховали в рідному селі Небилів, а Василя, за бажанням дружини, в її селі Дуба неподалік, де вони мешкали після одруження. Близькі пропонували їй поховати чоловіка на його малій батьківщині, аргументуючи це тим, що вікна її хати виходять на цвинтар, і їй буде морально тяжко. Але Надія каже: “Я ввечері йду пізно до нього і мені здається, що він зі мною. І від цього відчуття стає так тепло”.

Папір, гелева ручка.
#портрети_полеглих
#Bilozerska_draws