Юлія Шевченко

Юлія Шевченко, лейтенант, заступник командира роти з морально-психологічного забезпечення, пізніше помічник начальника оперативного відділу у 47-ій бригаді “Магура”. Народилася у червні 1999 року в Києві. У 2022-му закінчила Харківський національний юридичний університет і стала аспіранткою на кафедрі кримінального права. Ще на останньому курсі вишу перемогла в проєкті «Антикорупційний десант» і почала працювати в НАЗК, в управлінні проведення обов’язкових повних перевірок. Була активною, енергійною, працьовитою і дуже напористою. Колеги згадують, як Юля раділа, коли її справи вигравали в судах – вривалась до кабінету і кричала: «Ура!».

Дівчина мала дуже різноманітні здібності й захоплення. Обожнювала мандрувати, багато ходила в походи, грала у великий теніс, займалась бойовим самбо і гімнастикою, писала вірші, грала на гітарі, малювала й вишивала бісером, піклувалася про безпритульних тварин.

З перших днів повномасштабного вторгнення Юля пішла до війська – потайки від близьких, мамі сказала, що йде у тривалий похід. На війні зустріла своє кохання – Тараса Сухенюка, офіцера, кадрового військового. Вони служили в одній бригаді. Мріяли про велику родину, але одружитись не встигли. Юля загинула 30 липня 2023 року внаслідок влучання ворожої ракети в оперативний штаб в Оріхові, в один день і в одному приміщенні з підполковником Елеонорою Дідковською-Мальцевою (Юлія була в її підпорядкуванні і мала з нею дуже теплі стосунки) і побратимами.

Розповідає Тарас: “О 5 ранку приїхав із госпіталю в Оріхів. Побачив жахливу картину. Ми з рятувальниками та військовими намагались дістати людей, які кричали з-під завалів. Я питав у них, чи бачили вони двох дівчат. Вони казали, що так. І я жив цією надією до кінця. Але 31 липня після обіду ми знайшли Елеонору Мальцеву (була начальницею Юлії), яка лежала на ліжку мертвою. Тоді мою Юлю…”. Обручку на палець своїй коханій Тарас надів, коли вона лежала в труні.

За кілька годин до загибелі до Юлі приїздила мама, привезла волонтерську допомогу. “Ми трималися за ручки, як у дитинстві, і гуляли разом. Так не хотілося їхати назад у Київ, неначе щось погане вже підкрадалося у нашу свідомість… Але треба було їхати і відпустити тебе виконувати свою роботу… Того ж вечора був авіаналіт, і ти загинула від керованої авіабомби”, – напише мама пізніше на своїй сторінці.

А Тарас після загибелі нареченої написав: “Вона мені завжди казала: «Тарасе, ми папуги-нерозлучники, ми завжди будемо разом», я їй завжди відповідав: «Так завжди і буде, моя маленька комашка», але, на жаль, цього не сталось… Історія нашого кохання назавжди буде у наших серцях… Ти завжди будеш для мене «маленькою комашкою Люля». А я для тебе – «твоїм коханим ховрашком». Я тебе дуже сильно кохаю і буду кохати завжди…”.

При підготовці тексту використані матеріали сайту “Главком” (стаття Анастасії Фещенко).

Папір, гелева ручка.
#портрети_полеглих
#Bilozerska_draws