Альона Кушнір

Альона Кушнір (у дівоцтві Новіцька), бойовий медик Нацгвардії (полк “Азов”), старший сержант. Народилася у 1992 році в селі Морозів Дунаєвецького району на Хмельниччині, в багатодітній сім’ї – мала двох братів і сестру. Її батько був військовим, прослужив 19 років у Грузії. У 2008 році від онкологічного захворювання померли її мама і сестра. Дітей виховувала бабуся, поки батько заробляв гроші. Іноді й бабуся їздила до Києва на ринок – торгувала м’ясом і молоком – так і виживали.

Альона мала хист до малювання, займалася легкою атлетикою, але обрала собі професію медсестри – у 2011 році закінчила Чемеровецький медичний коледж і до 2016 року працювала у шпиталі в Хмельницькому. Там у 2013 році вийшла заміж за військового з полку “Азов” і народила сина Іллю. За два роки переїхала з дитиною до Маріуполя, де служив чоловік.

У 2017 році Альона підписала контракт і почала службу санінструктором в полку “Азов”. Побратими казали про неї: “Дівчина вагою 40 кілограмів, половина з яких – сталеві яйця”.

Шлюб Альони, на жаль, розпався, і за якийсь час вона зустріла нове кохання – нацгвардійця Максима Гридчину. У травні 2022 року вони планували побратись, але не склалося через війну.

За пару днів до повномасштабного вторгнення Альона зателефонувала батькові й попросила забрати внука з Маріуполя. 23 лютого Микола Новіцький виїхав з дому і о 6 ранку 24 лютого був у Маріуполі.
“Тоді вже лівий берег у Маріуполі прострілювали. Донька з внуком зустріли мене з потяга. Поїхали до неї. Всю ніч проговорили. Вона сама їхати не хотіла, хоч і виховувала сина одна. Каже, ми в 2014 році відбили цих орків, то й зараз відіб’ємо”, – розповідає батько.
О шостій ранку Альона з речами й рюкзаком пішла в частину, а її батько зміг отим страшним евакуаційним потягом вивезти онука. Вони оселилися у Франківську, таким було бажання Альони, яка й сама мала намір після війни туди перебратися. Хотіла працювати психологом і навіть встигла здобути цей фах, навчаючись заочно у МАУП.

Альона і її другий чоловік Максим залишились боронити Маріуполь. Вона рятувала поранених, розвозила їжу та воду цивільним. “Найголовніше – дитину нарешті увезли, а там ми справимось”, – написала вона подрузі. “Бідненька, тримайся”, – відповіла та. – “Тільки не жалій, я медик, я військова і я українка”.

Максим загинув 7 березня. Альона знайшла його тіло неподалік від військової частини.

У березні 2022 року Альона Кушнір записала відеозвернення з бункеру “Азовсталі”, яке поширили журналісти. Ось його текст повністю, дослівно:

“Якщо ви думаєте, що уявляєте собі масштаб катастрофи в Маріуполі і злочинів Росії, то запевняю: навіть близько не уявляєте. Ми, медики, цілодобово під обстрілами ворожої авіації та артилерії намагаємося допомагати – не лише військовим, а й цивільним. Бо швидкі вже не їздять, і ніхто нікому не допомагає. А чи не кожна бомба, град, руйнування – це не просто поранені. Це відірвані руки і ноги, вибиті очі, розірвані осколками тіла, випадаючі нутрощі. Я розумію, це боляче слухати, бо серед поранених і загиблих, можливо, є й ваші рідні і близькі. Але слухайте, бо ви маєте розуміти ситуацію і діяти – нагадувати про Маріуполь, кричати про нього. Бо ми не хочемо бути героями і мучениками посмертно. Люди хочуть жити. І відбудовувати зруйновану Україну. Люди, які з 2014-го відстоювали своє право бути українцями. Не треба потім знімати про це фільми і писати книги. Не треба говорити, що ви не знали чи не могли допомогти. Знали і могли. Зачасту все, що ми можемо – констатувати смерть і вмовляти близьких відійти від тіл в укриття. Бо тіла немає можливості ховати. А ще немає можливості діставати з-під завалів людей з переломами, які повільно там вмирають, дорослі і діти. Це все правда, яку навряд чи хочуть чути ті, хто постить радісні картинки про скору перемогу. Так, Україна, безперечно, переможе, але просто десятки, сотні тисяч помруть. Офіційна статистика занадто оптимістична, в ній не вистачає нулів.
Деблокуйте Маріуполь та дайте можливість привезти медикаменти, евакуювати поранених та по-людськи поховати мертвих. Місто, яке воювало за всю країну 8 років і воює тепер – ми не мученики, ми борці. Але зараз потребуємо допомоги всієї України. Маріуполь – це Україна!”

Альона Кушнір загинула 15 квітня 2022 року у Маріуполі, коли окупанти скинули на «Азовсталь» протибункерну тритонну бомбу. Нагороджена Орденом “За Мужність” ІІІ ступеня (березень 2022 року) і ІІ ступеня (посмертно). У неї залишились батько, син і двоє братів. Батько її сина, Максим Кушнір, теж воював на “Азовсталі”, був у полоні, повернувся звідти і продовжив службу. Дитину взяла до себе бабуся зі сторони батька.

При підготовці тексту використані статті Надії Карбунар (сайт “Главком”) і Ольги Суровської (сайт report.if.ua).

Папір, гелева ручка.
#портрети_полеглих
#Bilozerska_draws