Алла і Віталій Тараніни

Алла Тараніна, солдат, позивний “Руда”, і Віталій Таранін, старший лейтенант, позивний “Таран” – бійці окремого загону спеціального призначення НГУ «Азов».
Обоє народилися в Красногорівці на Донеччині, Віталій 16 жовтня 1986 року, Алла 5 лютого 1989 року. Вона працювала перукарем і майстром манікюру, пізніше здобула у МАУП фах менеджера.

У 2014-му молоді люди зустрічалися і планували побратися, але почалася війна. 15 червня Віталій разом з мамою і коханою дівчиною виїхав до Маріуполя. Вони стали волонтерами тоді ще батальйону “Азов” – допомагали на кухні, сподіваючись, що це на кілька місяців, а там війна закінчиться і можна буде додому… В грудні 2014 Віталій та Алла оформились на військову службу. Він став водієм автороти, а з часом очолив фінансову службу “Азова”, вона працювала діловодом, пізніше, в часи повномасштабного, стала зв’язківцем.

Вони одружилися в Маріуполі. У них народився син Данилко.

З початком повномасштабного вторгнення подружжя брало участь в боях за Маріуполь. «Є стільки всього розказати, але не можу, все потім. Нас сьогодні літак бомбив, ми його збили. У нас тут максимально бойовий дух. Готові рвати», – писав Віталій матері Роллані, яка теж раніше служила в “Азові”, звільнилася у 2021 році.

У березні Віталій дістав поранення. «Нас там завалювали гранатами. Ми підбили танк. Командир нас дуже хвалив, що ми не кинули свої позиції. Мене витягнув із поля бою мій друг і побратим Кіт. Він виламав паркан, щоб мене врятувати. В мене вже все краще. Рани загоюються. Я живий».

Вони з Аллою були на різних позиціях, не бачились півтора місяці. Дізнавшись, що Віталій поранений і знаходиться в імпровізованому шпиталі в одному з бункерів “Азовсталі”, Алла відпросилася з позицій і вночі 14 квітня пробігла близько кілометра під обстрілом, щоб побачитися з ним. Вона залишила спогад про цю зустріч:

«В мене були сльози від щастя і він мені їх витирав. Він лежав, а я сиділа поруч. Не вірила, що я його бачу.
Через своє поранення він не міг багато сидіти і стояти. Я підготувала його речі й почала гріти воду для того, щоб його помити та переодягнути.
Він був уже чистий, у свіжому одязі лежав і почав розповідати історію, як він був на бойовому завданні. Історія була дуже цікава. Розтягнулася на години дві-три.
Ми лежали з ним, обіймалися. Я тільки зараз розумію, як мало ми обіймалися та цілувалися. Наближався час їхати. Я почала збиратись: броня, каска, автомат. Йшов обстріл. І він просив залишитися, що він хвилюється дуже. І я зараз розумію: якби я залишилася, я могла б загинути разом із ним”.

Наступного дня після того, як подружжя зустрілося, 15 квітня 2022 року, на шпиталь скинули тритонну бомбу. Усі поранені загинули.

“Сон, у нас 4.5.0. Як у вас?” – Усі, хто спав поряд із ним, не виходили в Телеграм. Інші заходили, я писала, вони читали мої SMS та не відповідали. Я молилася. Потім стало відомо, що їх завалило. Минуло три дні й мені написав побратим: “Сонце, нема його, тримайся”.

Алла, ставши вдовою, відмовилась залишити Маріуполь. Просила свекруху не переживати за неї і не питати ні в кого про її стан, адже вона сильна і все витримає.

8 травня, на 24-й день після загибелі Віталія, під час бомбардування росіянами “Азовсталі” в одному з бункерів загинула й Алла.

Віталій та Алла Тараніни нагороджені посмертно Орденами “За мужність” ІІІ ступеня. У них залишився трирічний син Данилко. За право опіки над ним судились між собою розлучені батьки Віталія.

При підготовці тексту використана стаття Алли Попович (hromadske.ua)

Папір, гелева ручка.
#портрети_полеглих
#Bilozerska_draws