Хроніки нашого підрозділу. Історія перша

Звичайно, дуже багато про що поки не можна розказувати, і не буде можна аж до кінця війни. Але якимись маленькими клаптиками, шматками мозаїки, з яких складається наш бойовий шлях, хочеться поділитись. Прогалини заповнимо пізніше…

* * *
Лежать наші розвідники за другою лінією оборони супротивника, у 30 метрах від ворожого опорника. Лежать довго, кілька годин – бо чекають другу групу, яка йшла іншим маршрутом і затрималась через складний рельєф. Слухають анекдоти і все інше, що російські військові розповідають один одному. (В окопах на першій лінії були “аватари” з місцевих, а на позиціях другої лінії стояли російські профі).

Друга група нарешті вийшла на свою позицію. Операція мала ось-ось розпочатись – і тут двоє росіян раптом ідуть у кущі. Перший розкриває гілки… і в двох метрах від себе бачить бійця “Вована”.
Його очі повільно повзуть до лоба.
І “Вован” двічі стріляє з АК з ПБСом – одна куля в легені, друга в живіт.

Росіянин падає і кричить: “Я ранен, Витек, помоги!”. Вітьок, ясна річ, кидається навтьоки – і отримує навздогін гранату від “Вована”.

За парамедика у нашій групі був хірург з Івано-Франківська. Він лежав трохи далі і не бачив, що сталося. Але коли почув крик пораненого, інстинктивно, на долю секунди, лікар у ньому переміг бійця. Він вискочив і українською мовою, з яскраво вираженим західняцьким акцентом закричав: “Де? Де є поранений?”.
А той росіянин йому: “Я здесь! Я здесь! Брат, помоги!”.

Закінчення цієї історії розповім після війни…