Білозерська INFO

Крайні кілька днів я не чергую на позиціях, а проходжу в ближньому тилу навчання одній цікавій і корисній справі. Зараз у нас теоретична частина. Заняття просто неба, у садку, де ростуть абрикоси й черешні. Хто бував на всіляких літніх вишколах, тренінгах і семінарах – це абсолютно те саме. Стоїть дошка, на якій пишуть маркером і стирають губкою. Вчитель – педагог від Бога, до речі – жартує, пригадує історії з життя. Курсанти слухають, ставлять питання, сміються. На перекурах рвуть черешні. Хлопець залицяється до дівчини, випрошує номер телефону. Сонце, вітерець і все таке. І посеред усього цього час від часу негучно – пшісс! пшісс! – пролітають кулі. Бо садок прострілюється наскрізь. Іноді вони влучають у дерева, ламають гілки. Уваги на них взагалі ніхто не звертає. … Читати далі »

Подруга Ефка, мамина собака і бойовий побратим в одній особі, нудьгує, припнута ланцюгом. Ми звикли всюди ходити вільно зі своєю двоногою камуфльованою зграєю. Ми тяжко переносимо несвободу – плачемо, виємо, кидаємось до всіх, хто йде повз. За що ж нам таке нещастя? А за те, що ми дуже гарні мисливиці. Запросто ловлячи куріпок і фазанів, ми, на жаль, абсолютно не відрізняємо їх від свійських курей. Приносимо час від часу то крило, то лапку… Ефка-Куряча Смерть. Мама вже пару разів ходила до місцевих перепрошувати і платила за курей. Але довго це тривати не може, бо у селі собак за таке вбивають. І сидить нещасна мамина Ефка на ланцюгу задля її власної безпеки. Бігає вільно тільки тоді, коли кури вже спати лягають. І всі її жаліють, і думають, що в мами зовсім немає ні … Читати далі »

Сьогодні режисер Світлана, оператор Петро і звукач Сергій провели мене на вокзал. Зйомки “мого” фільму закінчені. Знімальна група – прекрасні люди, митці, а не ремісники, і до того ж тактовні і чуйні, ми стали справжніми друзями. Але, незважаючи на це, знав би хтось, як це важко – зніматися у фільмі, і скількох нервів це коштує всім учасникам процесу – що на передовій, що у мирному Києві. Водночас це просто неоціненний досвід, який варто було отримати. Коротше, зйомки закінчилися, лікарняні теж, тилові справи більш-менш зроблені, і я зі спокійним серцем повертаюся на фронт. … Читати далі »

Їду по Києву в таксі. Вдягнена у цивільне, сильно кашляю, вигляд маю гранично негероїчний. Таксист дає чемні поради, як лікувати бронхіт, розповідає, як вилікувався сам і як його теща. В процесі розмови пробалакуюсь, що щойно з “АТО”. Оскільки думка людська працює значно швидше, ніж язик, встигаю передбачити три можливі реакції таксиста. Перша – недовіра (“Ви-и? На фронті? І що ви там робите?”). Друга – захоплення і вдячність, типові для киян по відношенню до фронтовиків, особливо жінок. Третя реакція – ватна (адже звідки мені знати, що він не ватник? – “Мы вас туда не посылали” і далі по тексту). Я не вгадала. Знаєте, якою була його реакція? – А, ну тогда понятно, откуда у вас бронхит. Там же окопы, блиндажи сырые. Вам надо взять отпуск и хорошенько подлечиться. Інтонації, сама відповідь – точнісінько такі самі, … Читати далі »