Все життя я чомусь справляю на шахраїв враження людини, яку легко надурити – вимантулити гроші (класичне шахрайство) чи примусити працювати на себе – обов’язково безкоштовно, «за ідею» (політичне шахрайство). У мене було багато смішних історій, із цим пов’язаних. Одна з найкумедніших – про те, як мене намагався завербувати російський шпигун. Я була тоді прес-секретарем УНА-УНСО – значить, скоріше за все, це було десь в середині або в кінці 2006-го року. Де і як ми з ним познайомились, не відклалося в пам’яті, бо коли знайомилась, не знала, з ким. Історію цю пам’ятаю з того моменту, як він призначив мені зустріч у кав’ярні для якоїсь важливої розмови. І я туди прийшла, і страхував мене Вольф. Якби щось мені не сподобалось – я мала поставити на стіл сумку і почати в ній копирсатися, … Читати далі »

Спало таке на думку. Сьогодні наші закордонні союзники намагаються підготувати Україну, морально і збройно, до повномасштабного російського вторгнення. З чого має початись, якщо почнеться, таке вторгнення? З масованого вогневого удару, який, якщо мені не зраджує пам’ять, включає в себе виліт авіації, пуски ракетних комплексів, плюс вогневе ураження артою. Що потрібно, щоб захиститися від цього? Насамперед, сучасні потужні засоби ППО. Але ми бачимо, що союзники нині дають нам дрібне озброєння, в тому числі “портативне ППО”, для використання якого абсолютно не потрібні великі армійські з’єднання, планування масштабних фронтових операцій і координація штабів. Вони дають нам прості й класні стріляючі девайси, з якими чудово впораються партизан Василь з побратимом Петром. З цього випливає, що союзники або не довіряють нашому керівництву, або просто вважають, що управління військами в Україні може бути достатньо швидко зруйноване. Думаю, … Читати далі »

Сьогодні мене вчергове спитали, як примудряюся не дратуватися й не злитися, коли «в Інтернеті знову хтось неправий» (с), і особливо – коли хтось активно неправий у мій бік. Чому від мене відстрибують усі наїзди, тролінг, хейтинг – настільки, що навіть не баню їхніх авторів. Що ж, розповім. Обережно, багато літер! Ця історія почалася не в Інтернеті. Інтернету тоді ще не було. Тобто, щось десь уже з’являлося, але не в нас. Надворі були голодні 90-і, мені було 17, я вчилася на першому курсі і мріяла спробувати колись шоколадні батончики, які безперервно показували в рекламі і на які в моєї родини, звичайно ж, не було грошей. Тварин я любила завжди. І завжди намагалася тримати їх парами, розмножувати, дбати про приплід… Собаку чи кішку мені не дозволяла мама, тож жило в мене подружжя хом’ячків. … Читати далі »